Авари не залишили жодних письмових записів про свою історію, і лише дані геному дають надійні підказки щодо їхнього походження.
Історична контекстуалізація результатів археогенезу дозволила нам звузити терміни передбачуваної аварської міграції. За кілька років вони пройшли понад 5000 кілометрів від Монголії до Кавказу, а через десять років оселилися на території сучасної Угорщини. Це найшвидша далека міграція в історії людства, яку ми можемо відтворити", - пояснює Чунгвон Чон.
Авари були конфедерацією неоднорідних (різноманітних) народів, що складалися з роуранів, ефталітів і тюрко-огурських рас, які мігрували до регіону Понтійського трав’яного степу (територія, що відповідає сучасній Україні, Росії, Казахстану) із Центральної Азія після падіння азіатської імперії Руран у 552 р. н.
Вони вважаються багатьма істориками спадкоємцями гунів у їх способі життя і, особливо, кінної війни. Вони оселилися на колишній території гунів і майже миттєво взяли курс на завоювання.
Після того, як їх найняла Візантійська імперія, щоб підкорити інші племена, їхній король Баян I (правлів у 562/565-602 рр. н. е.) об’єднався з лангобардами під керівництвом Альбоіна (правив у 560-572 рр. н. е.), щоб перемогти гепідів Паннонії, а потім захопив владу над області, що змусило лангобардів мігрувати до Італії.
Зрештою аварам вдалося заснувати Аварський каганат, який охоплював територію, що приблизно відповідала сучасній Австрії, Угорщині, Румунії, Сербії, Болгарії аж до частини Туреччини включно. Відхід лангобардів до Італії в 568 р. н. е. усунув ще один ворожий народ з Паннонії, дозволивши Баяну I відносно легко розширити свої території та заснувати імперію, яка проіснувала до 796 р. н. е., коли авари були завойовані франками під керівництвом Карла Великого.
Щодо їх походження та втечі на захід Хізер пише:
[Авари] були наступною після гунів великою хвилею спочатку кочових кінних воїнів, які змітали Великий євразійський степ і побудували імперію в Центральній Європі. На щастя, ми знаємо про них набагато більше, ніж про гунів. Авари розмовляли тюркською мовою і раніше були домінуючою силою великої кочової конфедерації на околицях Китаю. На початку шостого сторіччя вони втратили цю позицію на користь ворогуючої сили, так званих західних турків [Гоктурків], і прибули на околиці Європи як політичні біженці, оголосивши про себе посольством, яке з’явилося до двору Юстиніана в 558 році.
